Свiтовий Конгрес Украiнцiв,  Украинские организации в РФ

«CIРИЙ КЛИН» – МИНУЛЕ…СЬОГОДЕННЯ.

Spread the love
Божескул Юрiй, голова Омської регіональної громадської організації Сибiрського центру українськоi культури «Сiрий Клин».

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки
.
Лiна Костенко

100 рокiв тому українське громадсько-політичне життя вирувало не лише на території України, а й далеко за її межами. Одним з таких осередкiв стали українські громади Сірого Клину – так називалася територія української колонізації в Сибіру. Це колишній Степовий край, тобто сучасний північний Казахстан, південь Омської області, Барабинський степ у Новосибірській області, Кулундинський степ — частково в Новосибірській, а частково в Алтайському краї, а також деякі інші райони Алтаю. Вперше українці з’явилися на теренах Західного Сибіру у складі загонів Єрмака Тимофійовича: серед членів військової експедиції згадуються «черкаси» (так звали тоді українських козаків). Одним з них був славетний Черкас Олександров, учасник Єрмакового походу (вірогідно, перший історіограф Єрмака) та посольства до Івана Грозного, а з 1598 — отаман тобольських служилих кінних татар. Від перших десятиліть після анексії Сибіру Московією українці вербувалися для служби у сибірських окупаційних залогах. Ймовірно, були вони й у складі тих загонів, що першими прийшли на терени сучасної Новосибірської області того ж таки 1598 нанесли остаточну поразку ханові Кучум на річці Ірмінь , поблизу її впадіння в ріку Об. Пізніше, на початку XVII століття, засновано Барабинський та Убинський остроги. На терені сучасної Новосибірської області воєвода Яків Тухачевський узяв штурмом Чингис-містечко татарського мурзи Тарлави та залишив там козацьку залогу. В середині XVII століття в районі теперішнього Бердська з’явилася «роз’їзна» станиця томських козаків. 1770 року 138 засланих на Сибір за участь у Коліївщині запорожців та гетьманських козаків було етаповано до Омська, а відтак зараховано до лінійних козаків та оселено на Ішимській та Прєсногорьковській лініях (зокрема, у фортеці Св. Петра).

Українське життя Сибіру, український Сибір як масове явище, започаткувалося приблизно з 1891–1892 років, у часи столипінських переселень, так як, пік цих переселень припав на добу прем’єрства Столипіна, десь 1907–1911 роки. Але початок цього массового, понад півмільйона переселенців, переселення можна умовно датувати 1891–1892 роками. Він був пов’язаний з будівництвом Транссибірської магістралі, будівництво якої велося в 1895–1905 роках із обидвох кінців (Владивостока і Уралу), у зв’язку з цим початково заселявся Західний Сибір: Тобольська губернія й Акмолинська область. Після 1893 року, з відкриттям наступної ділянки Транссибу, почав заселятися Східний Сибір. Заселення українцями Сибіру розпочалося з другої половини сімдесятих-вісімдесятих років XIX століття і різко зросло після спорудження західної і центральної гілок Транссибірської залізниці. Особливого розмаху набув внаслідок Столипінської реформи — наділу безземельних селян (переважно з України і Росії) вільними землями в Сибіру. Українці селилися в основному поблизу цієї залізниці, переважно в селах, і займалися землеробством і тваринництвом. Зокрема, переселенці з села Голінки Конотопського повіту взяли участь у залюдненні села Новосєльє (Новосілля, нині – Корміловського району Омської обл.), вихідці з північної частини Володимир-Волинського повіту заселили село Красногірку (нині неіснуюче, в північно-західній частині Куйбишевського району Новосибірської області), вихідці з Київського повіту та Чернігівщини — село Решоти (нині Кочковського району). За переписом 1897 року в Сибіру проживало понад 200 тис. українців. Велика кількість українців з’явилася тут внаслідок евакуації слідом за відступаючим російським військом з Холмщини та Волині у 1915 році. В Казахстані українці, здебільшого ті, що походили з Лівобережжя, почали селитися з 70-х років XIX століття. Різко зросли міграційні потоки після введення в 1905 році залізниці Оренбург—Арись.

Мене часто запитують: «Чому назва цього регіону Сірий Клин. Чому саме сірий ? Українські колонії на Далекому Сході називали Зеленим Клином, у Сибіру – Сірий Клин, у Надволжі – Жовтий Клин, на Кубані – Малиновий Клин. Звідки цей «клин» і що це означало?» Це питома історично українська народна традиція – називати ці терени клинами. Втім, досі нема усталеної думки, чому так сталося. Спочатку згадується у джерелах назва Зелений Клин, а потім, відштовхуючись від цієї назви, у середовищі українських переселенців у Сибіру і Туркестані виникла назва Сірий Клин. У вузькому значенні це була територія сучасного південного Казахстану, де селилися перші громади переселенців. А потім вона перейшла на цілий терен, відомий як Середньоазійський степовий край. Звісно, що на 95% це була селянська колонізація тому селилися у сільськогосподарських районах, де землі були придатні для сільського господарства. Iснує версiя, що коли першi селяни з Украiни побачили розоране по веснi поле, то грудки землi на рiллi, обдутi вiтрами, показались їм сiрого кольору порiвняно зi звичним для них черноземом. Можливо сувора природа сибiрських степей порiвняно з буйними фарбами рiдноi Батькiвщини, показались переселенцям сумовитими й сiрими…. Понад сто років тому в Росії у цей час розгорталася своя російська громадянська війна. Українці в своїй бiльшостi мали сільськогосподарські громади, які були більшою мірою аморфними. Ми мали галичан військовополонених, яких було надзвичайно багато, мали громади здебільшого інтелігентські у містах Сибіру. Крім того, під час Першої світової війни у Сибіру опинилося багато українських переселенців із Холмщини і з Волині, які тікали від фронту. Так, званi– біженці або переселенці. Вiдомо, що холмщаки, яких вигнали у біженство, переважно бідували. Дехто зміг знайти собі роботу, однак більшість з них мали родичів у Сибіру, які туди переїхали за Столипінським переселенням, в пошуках вiльних земель для хлiборобсьтва потягнулись валки з сiм’ями Полтавської, Одеської, Чернiгiвської, Днiпропетровської та iнших губернiй на той час ще Малороссiї, засновуючи на сибiрськiй землi села, даючи їм назву зiзвучним своїм, рiдним. Так, на пiвднi Омської областi з’явились селища й райцентри: Полтавка, Одеське, Павлоградка, Новововаршавка, Тавричеське i інші. В Iсилькульскому районi село пiд назвою Українка, а в Москаленському – Шевченко, в честь Великого Кобзаря. ​Саме по собi виникає питання, отже, як українська громада Західного Сибіру – така строката і неоднорідна, яка складалася з дуже різних людей – реагувала на ті події: спочатку більшовицька влада, потім місцевий сибірський уряд встановив свою владу, потім до влади прийшов адмірал Колчак? Ще до Жовтневого перевороту були проведені перші зібрання українських громад.Український рух намагався пристосовуватися до цих умов.


Українська репрезентація на урочистій ході у Томську на честь Великої загальноросійської революції. 23 (10) березня 1917 року

Ще до Жовтневого перевороту були проведені перші зібрання українських громад в Омську, Томську, Новомиколаївську (зараз Новосибірськ – ред.), Барнаулі, в Славгороді, де були оформлені або місцеві українські ради, або українські громади, або товариства. Значу роль у їх оформленні відіграли мобілізовані українці, які потрапили до сибірських маршових рот, до сибірських стрілецьких полків. – Після того, як були створені перші місцеві українські ради, вони одразу почали формувати свій центральний провід. На Першому Українському з’їзді Сибіру в Омську в липні-серпні 1917 року було обрано Головну Українську Раду Сибіру. Ухвалили постанову про необхідність видання українського періодичного органу.


На Першому Українському з’їзді Сибіру в Омську в липні-серпні 1917 року було обрано Головну Українську Раду Сибіру

На Першому Українському з’їзді Сибіру в Омську в липні-серпні 1917 року було обрано Головну Українську Раду Сибіру

Її діяльність простежується в 1917–1918 роках, вона була засновницею того ж «Українського голосу». Швидше за все, вона припинила свою діяльність після постанови Колчака про розформування українських військових частин.

Напочатку видавався друкований орган з назвою «Українець на Сибіру», а згодом, коли набралися кошти, цей часопис отримав назву «Український голос». Його перше число вийшло у грудні 1917 року. Загалом вийшло десь 5-7 чисел. Надзвичайно цікавий почин, але на превеликий жаль він не зміг довго протривати.

Військові ініціювали українське політичне життя Сибіру. Перший Український військовий з’їзд Сибіру наприкінці червня–на початку липня 1917 року. Саме згідно з постановами цього з’їзду зібрався перший громадянський з’їзд. Військові ініціювали українське політичне життя Сибіру. Завдяки тим мобілізованим українським солдатам і офіцерам, які опинилися у сибірських підрозділах, виникло і розбудувалося українське життя на Сибіру. На першому з’їзді було приблизно 150 учасників, на другий – прибуло 83 учасники від 19 громад. Зменшення представницького рівня пов’язано було тим, що до 1918 року певна частина українських діячів встигла від’їхати на Наддніпрянщину, щоб взяти участь у подіях в Україні.

На початках відносини українців і місцевих урядів були цілком нормальними. За інформацією на 1917 рік, українцям ніхто не перешкоджав у їхньому рухові. В 1917 році до Сибірської обласної Думи обрали кількох представників української громади, зокрема, це В’ячеслав Яновицькій та Іван Нагірний, загалом чотири-п’ять чоловік. Влітку 1918 року було видано декрет про державну незалежність Сибіру до того моменту, поки можна буде об’єднати усі колишні землі Російської імперії. Тож реакція українців на незалежність Сибіру булла визначена на Другому Українському сибірському з’їздi, який відбувся 11–13 серпня 1918 року – так само в Омську, так само на вулиці Двірцевій,10 – це сучасна Леніна.. Там схвалили Декларацію про незалежність і рішення про створення сибірських військ, про те, що сибірський уряд має захищати кордони й незалежність Сибіру. Українці наполягали на тому, щоб були створені окремі українські підрозділи в складі сибірського війська, а також звертали увагу сибірського уряду на певну непослідовність у його діях: декларативно схвалювалися права усіх народів, які живуть на теренах Сибіру, а на ділі цього не було дотримано. Українці таки створили свої збройні підрозділи в лавах сибірської армії, яка потім стала складовою білогвардійських військ під орудою адмірала Колчака. Часто фігурують такі назви, як куренi імені Шевченка та Сагайдачного.

Сірий Клин. Козаки куреня імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Сірий Клин (інша назва: Сіра Україна) – неофіційна назва Південно-Західного Сибіру і Північного Казахстану з кінця XIX–початку XX століття, де розгорнулася масова українська колонізація (загальна площа колонізованої території – 460 тисяч квадратних кілометрів). У 1917–1920 роках на Сірому Клині був розгорнутий рух за Українську Державну Автономію
.

Курінь імені Сагайдачного, який придушував більшовицькі повстання на Алтаї, був створений в Омську влітку 1918 року, декрет про його створення датований червнем 1918-го. Можна сказати, що предтечею цього куреня був Омський український курінь, який відомий ще з подій літа 1917-го. На його чолі тоді був Іван Прогло, який потім наступного року прославився тим, що з кількома колегами стали представниками українських сибірських громад, які дісталися з Західного Сибіру до Києва в часи чехословацького перевороту коли чехословацький корпус їхав Транссибірською магістраллю на Владивосток і в якийсь момент підняв антибільшовицьке повстання, їх хотіли роззброїти, вони чинили спротив й у зв’язку з цими подіями врешті-решт утворився більшовицько-білий фронт. Всього в Сибіру було сформовано 9 українських полків, але через деякий час 7 з 9 полків було розформовано, через їх ненадійність. Однак у громадянській війні не перемогли сили білих росіян, Тимчасовий Автономний Уряд Сибіру у листопаді 1918 року передав владу утвореному в Уфі Тимчасовому Всеросійському Урядові, який незабаром очолив Верховний правитель Росії адмірал О. Колчак, і разом з тим український рух у Сибіру був загальмований. Український курінь імені гетьмана Петра Сагайдачного, після великих втрат на уральському фронті проти більшовиків, перестав існувати в кінці 1919 року. У подальшій війні військо Колчака дійшло майже до Волги (березень 1919 року), але згодом зазнало поразки, а в січні 1920 року його армію було розбито, і Сибір здобули більшовики. У листопаді 1920 року вони остаточно опанували Далекий Схід.Кілька українських громад Західного Сибіру у квітні-травні 1918 року постановили надіслати своїх представників до Києва, оскільки бракувало сталого зв’язку з митрополією. Ці представники виїхали з Західного Сибіру, з Омська приблизно всередині травня, а чехословацьке повстання розпочалось у 20-х числах травня. Відповідно ці посланці встигли проїхати до Києва щасливо.

Коли настав «великий терор» тридцятих років, репресували й новосибірських українців. З них відзначимо учасника Громадянської війни (на боці більшовиків) поета й прозаїка Павла Кононенка (1900–1971). Після таборів він відбував заслання в Піхтовці Коливанського району. Щоправда, це було вже наприкінці сорокових та на початку п’ятдесятих років. В 1950-х роках багато українців осіло в Казахстані, освоюючи цілинні землі. Загалом там проживає близько 800 тис. українців і на сьогодні діаспора в Казахстані є другою за чисельністю (на пострадянському просторі) після української діаспори в Росії. За переписом 1926 року у степовому краю проживало 1.358.000 українців. Виділяють смугу шириною 150–500 кілометрів, у якій українці становили більшість. Її площа 460 тисяч квадратних кілометрів, у тому числі 405.000 квадратних кілометрів у Казахстані та 5.500 у Сибіру. Вона простягалася майже на 2000 кілометрів від Оренбурга на Заході до Семипалатинська в передгір’ї Алтайських гір на Сході. На цій території українці становили більшість у 44 районах з 81. Всього 1926 року їх було тут 915 тисяч осіб, і вони становили 40,4% всього населення, в той час як казахів нараховувалось 27%, а росіян 22%. Зокрема у Славгородському окрузі (сучасний Алтайський край РФ) національний склад був таким:

  • українці — 202 748 (47%)
  • росіяни — 175 156 (40.4%)

В Кустанайському окрузі (Казахстан):

  • українці — 160 844 (41.3%)
  • казахи — 123 411 (31.7%)
  • росіяни 82 661 (21.2%)

в Акмолинській губернії українці становили 312 338, в Омському окрузі — 159 694, в Оренбурзькій губернії — 112 108, в Семипалатинській області — 140 233, в Актюбинській губернії — 88 413.

Наприкінці 1920-х — напочатку 1930-х рр. селянство України, зазнало розкуркулення та переселення до Західного Сибіру. Втім, до середини 1930-х рр. на території Сiрого Клину працювали укрїнськi школи, народнi театри, фольклорні та танцювальні колективи і навіть виходили укрїнськi газети. Від середини 1930-х рр. укрїнське населення Сiрого Клину зазнало масової русифікації. 30-ті роки були позначені сталінським терором і репресіями та здійсненням агресивної русифікації, яка спрямовувалась передусім на асиміляцію неросійських слов’янських народів. Після цього офіційна кількість українців у Сибіру та інших регіонах за межами Української РСР суттєво занижувалась радянською владою, в тому числі фальсифікаціями розрахунків та створенням умов, коли українці не називали себе такими під час обліків. На початку 1930-х рр. до Сiрого Клину переселяли розкуркулених селян з УСРР, а протягом 1939—1940 -х рр. — галичан та буковинців на спецпоселення та до каральних таборів. Після 1944 р. в Сiрому Клинi осіла частина українців, евакуйованих під час радянсько-німецької війни 1941—1945 р.р, так з Запорiжяя в Омськ був эвакуйований моторобудівний завод iм. П. I. Баранова. Багато з його робiтників залишились жити в сибирському мiстi. В 30-х и 40-х роках Омськ i Омська область стали кiнцевим пунктом насильної высилки сотен тисяч захiдних українцiв, причислених до «ворогiв народу», «кулакам», «українським нацiоналiстам». В не такий далекий перiод 1953—1959 -х рр., освоювання цiлиних земель по комсомольським путiвкам та добровiльно, а також в новобудовах соціалістичних п’ятирічок у 1960—1970-х рр. в Омську область i Пiвнiчний Казакстан нахлинув потiк цiлинникiв з братської слов’янської республiки. Багато з нащадкiв перших поселенцiв, якi потрапили в Сибiр в рахунок сталiнських репресiй, а також хрущевських перетворень, залишились жити в Омську й областi, рахуючи сибiрську землю своєю рiдною. Проте певне відродження української культури і громадського життя відбулося лише впродовж 1990—2000-х рр. Наприкінці 1990-х рр. у Казахстані проживало бiля 800 тис. українців. Нині українське населення як Казахстану, так і Пiвденно-Захiдного Сибіру (Новосибірська, Омська області, Алтайський край РФ), помітно скоротилося. Проте, спроба організовувати в Омську українскiй молодi свою громаду, в якій б могли збиратися земляки з метою вивчення iсторiї, географiї, сучасного культурного й громадського розвитку України, де вони могли би спiлкуватися на рiднiй мовi, робились ще в 50-70-i роки XX столiття. Однак, при iснуючiй на той час нацiальнiй полiтицi цi спроби нi до чого не призвели. Але бажання зберегти та развивати свою мову та культуру, пiдтримувати зв’язок з iсторичною батькiвщиною, не загубитись як этнос, залишилось. Українцi збирались у кого-небудь на домiвцi: вiдмiчали свята відповідно нацiональним традицiям, створювали хори, гуртки, студентська молодь приготовлювала повiдомлення про iсторю України i т. ін. Коли в груднi 1991 року було оголошено про те, що в Києвi буде проходити І-й Конгресс українцiв СССР, туди поїхали й представники з Омська. А після їх повернення, через декiлька мiсяцiв, в Омську офiцiйно почав дiяти український культурний центр «Сірий Клин», який в сьогоденнi зберігає спадщину, мову, культуру, вiру, звичаї та традиції українського народу.

Омська регiональна громадська организацiя Сибiрськiй центр української культури «Сірий Клин» була заснована в квiтнi 1992 року. Її створення благословив архiєпископ Омський-Тарський Феодосiй (в миру Iгор Iванович Процюк уродженець з Волинської областi Захiдної України, один з найстарiших на той час iєрархiв Руської Православної церкви), за пiдтримкою губернатора Омської областi Л.К. Полежаєва, комiтету по культурi та мистетству адміністрації Омської областi.

З перших днiв свого iснування Центр ухвалив свiй статут, визначив основну мету й завдання дiяльностi: збереження та розвиток культури, мови, звичаї i промислів українського народу; збагачення української пiсенної культури, передавати українську спадщину молодшому поколінню, пiдтримка культурних зв’язків з рiзними нацiональними громадами Омьскої областi та поза її межами; формування добрих вiдношень з Грекокатолицькими й Православними церквами, здійснення соціальної дозвіллєвої дiяльностi, благодійність в рiзноманiтних її проявленнях. Основу центра, йього кiстяк становить представники старшого поколiння як найбiльш, вони являються активними учасниками всiх культурних программ та заходiв: спiвають пiснi, грають на музичних iнструментах, виготовлюють самi реквизит для постанов спектаклів. Це вони, вiдiрванi вiд рiдної матiнки землi, зберегли в своiй па’ятi та передають нащадкам все те що колихає серце й душу українського народу в пiснях, вiршах, танцях, звичаях i традицiях. Не можу не вiдзначити, що своїм прикладом старшi представники колективу «Сірого Клину» притягують не тiльки увагу та зацiкавленнiсть, але й передають свiй найбагатiший досвiд та вмiння молодому поколiнню населення мiста Омська та Омської областi.

Вірослав Володимирович Мендзiв засновник Омської регiональної громадської организацiї Сибiрськiй центр української культури «Сірий Клин». З 1993 по 2001 роки був головою центру. Народився 28 лютого 1938 року в селi Корчин Сколовського району Львiвської областi. В 1955 роцi переїхав в Омськ до сiм’ї, яка була репресована за участь його батька у УПА.

1962 роцi закiнчив Омський авiацiйний технiкум iм. Жуковського. Працював на Сибзаводi «Металiст». Пройшов шлях вiд учня-модельника ливарного цеху до заступника директора заводу з загальним стажем працi – 42 роки. Невтомний поборник українства в Омському регiонi. Вiн являється не тiльки iнiциатором створення ОРГО СЦУК «Сірий Клин», але ще й пам’ятника Т.Г. Шевченко. Для цiєї мети Вирослав Володимирович став одним із засновників фонду iм. Т.Г. Шевченко та очолив його як голова В ході спільної творчої дiяльностi з омським скульптором Анатолiєм Андрійовичем Цимбалом ця яскрава iдея булла втiлена в життя. 10 вересня 2006 року в м. Сургутi зявився новий пам’ятник – бюст великого українського письменника. Честь вiдкриття монумент наддали автору скульптури та меценату Володимиру Самборському жителю м. Сургуту, уродженця Львiвської областi.

З травня 2001 по жовтень 2018 р.р. Омську регiональну громадську организацiю Сибiрськiй центр української культури «Сірий Клин» очолював Сергiй Олексiйович Винник 02 квiтня 1967 року народження, уродженець села Новосуханiвка Сумського району Сумськоi областi. У 1988 році закінцив Сумське артиллеріське командне училище і опинився в Омську де у 1992 року завершив вiйськову служби у званні капітану запасу і зразу ж знайшов керівника Сірого Клину пана Вірослава Мендзива і став активним членом української громадської організації. В 1998 році закінчив юридичний факультет Омського державного університету, а згодом у 1999 році заснував юридичну компанiю «Винник i Партнери», де з ровитком особистого бiзнесу своїми благодiяннями вкладав, не тiльки кошти але й частку душi, в розвиток центру на протязi неутомної працi на посадi голови.

Cергiй Олексiйович вiдзначається за своїм звичаєм поряднiстю, обов’язковiстю та дисциплiнованiстю, як належить тим хто був вихований в атмосферi вiйськового братства та взаємодопомоги. Своїми придатками до умiння зоргонiзувати не тiльки успiшну компанiю за юридичними послугами, але й надати успiх в розвитку української громади в м. Омську, на протязi майже 17 рокiв створювалися колективи художнього майстерства спiву, читання вiршiв, дитячо-юнацький театрально-художній гурток рiзного вiку мешканцiв громади центру. Закрiпився такий жарт вiд Винника С.О. який має право на прийняття як девiз: « …Приходять в центр по бажанню всi, хто не небайдужий до української пiснi та культури. Тому в «Сірому Клинi» аналiз на кров тут нi у кого не беруть, родовід не випитують…..». Гордiстю, що несуть гiднiсть та патрiотизм української культури Омської регiональної громадської организацiї Сибiрськiй центр української культури «Сірий Клин» за перiод iснування необхiдно вiдзначити колективи:

Народний хор української пiснi «Сірий Клин». З метою збереження, розвитку i збагачення української пiсенної культури в Россiї, передачi наслiдку підростаючому поколінню в 1992 роцi був створений хор народної української пiснi. Керiвником на той час булла Н. Iлькова, аккомпанiатором – Д. Саламахин, на протязі багатьох рокiв вони віддали себе работi в центрi. Дякуючи їх старанням та працi, в 2002 роцi хору було присвоєно звання «народний самодіяльний художній колектив». З 2007 року художнiй керiвник хора О.В. Глотова. Ольга Володимирiвна керує хором понад 10 рокiв, показала себе не тiльки грамотним фахівцем, але й досвiдченою людиною, небайдужої до української культури та мистетству. В свiй час вона закiнчила музичне училище iм. Шебалiна в м. Омську, а також ОмДУ – факультет «культури i мистецтва», де по нинiшний день працює в бібліотецi унiверситета як специалiст нотно-музичного вiддiлу. Дякуючи вмiлому керiвництву та всецiлими стараннями колективу, хор української пісні пiдтверджує звання народного вже в четвертий раз!

Склад хору являє змішану групу, в яку входять представники різних поколінь. В репертуарі понад 100 українських народних пісень патріотичної, ліричної, обрядової тематики. Колектив “”Сірий Клин” бере активну участь у районних, міських і регіональних фестивалях, оглядах, конкурсах і святах, семінарах і творчих лабораторіях, демонструючи високий рівень виконавської майстерності. Народний хор української пісні тісно співпрацює з українськими колективами муніципальних районів Омської області: Одеського, Полтавського, Москаленского, Павлоградського та центрів відпочинку м. Омська, надаючи практичну і методичну допомогу. Брав участь у Днях української культури в республіці Казахстан. Учасники хору беруть участь у проведенні театрально-музичних постановах що до православних свят («Через поле, через гай, йде до діток Миколай» та «Зоря над вертепом»). Колектив – частий гість у центрах соціального захисту, милосердя, будинках-інтернатах.

Основні віхи для хору за останні роки це участь в обласних фестивалях української культури «В душі звучать України мотиви», в міжнаціональному фестивалі весільних обрядів, міжнаціональних фестивалях творчих колективів Будинку Дружби і національно-культурних об’єднань Омської області, у Днях української культури в Омській області, в обласному міжнаціональному фестивалі дитячої творчості «Дитинства яскрава палітра». Заслуги колективу в галузі збереження та популяризації української пісенної творчості, а так само народно-прикладної майстерності неодноразово відзначалися грамотами та листами подяки Міністерства культури Омської області та Омського будинку дружби.

Гурт української пісні «Смерічка». Художній керівник: Галина Миколаївна Лузан. Вокальне тріо «Смерічка» було створено в рамках Сибірського центру української культури «Сірий Клин» в 2005 році. За цей час колектив освоїв різножанровий і різнохарактерний репертуар як капeлa, так і з інструментальним супроводом. До складу ансамблю входять викладачі Омського музично-педагогічного коледжу. Колектив веде активну концертно-просвітницьку діяльність на майданчиках міста та області, а в 2007 році гідно виступив на Міжнародному фестивалі «Роде наш красний», що проходив у Лазаревському центрі української культури в р. Сочі. Нагороджені дипломом за участь у I-му Міжнародному фестивалі української народної творчості «Україна в моєму серці» та за вагомий внесок у розвиток і зміцнення дружби між народами.

Дитячо-юнацький театрально-художній колектив «Цвітень». Художній керівник: Тетяна Анисімівна Недашківська. У 1992 році прийшла працювати в центр української культури «Сірий Клин», де створила дитячо-юнацький театральний художній гурток «Цвітень». Діти беруть участь у всіх проведених центром заходах: День Незалежності України, «Святі рідної мови», День Святого Миколая, різдвяних і новорічних святах, літературно-художніх композиціях з творчості Т. Г. Шевченка, Л. Українки, І. Франка, свято Пасхи, День матері та ін. Колектив нагороджений різними грамотами та листами подяки.

Молодіжне крило «Мрія»

при Сибірському центрі української культури «Сірий Клин». Це наймолодший колектив нашого центру-створений в жовтні 2011 року. Налічує понад 20 осіб у віці від 14 до 25 років, в основному це школярі старшого віку і студенти Омських вузів. Координатор проекту Тетяна Кондратьєва, художній керівник Ольга Глотова. Молодь з великим зацікавленням вивчає український пісенний репертуар, цікавиться історією створення центру, активно бере участь у всіх заходах. В репертуарі колективу українські народні та сучасні пісні. Жанр: академічна манера співу і старовинні народні пісні в сучасній інструментальній обробці.

Сибірський центр української культури активно і постійно співпрацює з різними колективами області.

В листопадi 2018 року у зв’язку з створенням Межрегіональної громадської органiзацiї Культурно-освітнє об’єднання «Український Конгрес» і обранням Сергія Винника головою та з обранням його у листопаді 2018 року регiональним вiце президентом СКУ по Росiї та Азiї Сергій Винник склав повноваження голови ОРГО СЦУК «Сірий Клин». В жовтні того ж року на загальному зiбраннi ценра був одноголосно обраний головою Божескул Юрiй Дмитрович 28 лютого 1967 року народження уродженець м. Львiв. Продовження працi наповнюється все новими й новими заходами не тiльки в громадi але й на iнших майданчиках м. Омська, областi i за її межами. Шануємо кожного року свiтлу пам’ять великого Кобзаря Т.Г. Шевченка покладанням квiтiв, читання вiршiв та спiвання пiсень у пам’ятного гранітного камня, що знаходиться за адресою м. Омськ, вул. Iподромна, 37/169, встановленого в 2006 р. по iніціативi – Сибірського центра української культури «Сірий клин».

Кожного року в громадi плануються до сорока заходiв участi колективiв центру на рiзних майданчиках культурно-дозвільних центрiв, парках, скверах, бiблiотеках та iнше, зi своїми программами та режисерськими постановами. Велику зацiкавленiсь придбали своїми виступами до звичної публiки рiзного поколiння, якi не вiдпускають без оплеcвкiв i слiв вдячностi за ту атмосферу укрїнської душi, що перебувала i передавалась довкола.

Щороку активну участь громада «Сiрого Клину» також втiшає мешканцiв мiста своiми виставками в рiзних куточках Омська, де з великою зацiкавленостю сприймають все, що торкається рiзноманiтної галузi этнiчної культури України.

На завершення хочу пiдвести невеличкий підсумок. З самого початку статтi ми пройшли коротку iсторичну справку зародження українського этносу на безкрайнiх землях Сибiру i Казахстану, про нелегку долю українцiв, якi своїми зусиллями зумiли передати нам нащадкам весь колорит культури, звичаїв, вiри. В цей нелегкий час для нашої Батькiвщини, коли iсторичне майбутнє України залежить не тiльки вiд громадян-мешканців України, але й невiд’ємно вiд кожного, хто небайдужий проживаючий в рiзних куточках свiту один чи в громадi української диаспори, об’єднавшись будуть продовжувати весь час передавати, як в сьогоденнi так i надалi, гiдніcть, силу, волю i незалежнiсть українського народу!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

4 + 5 =

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.